Психіатрія, психіатричні лікарні, психічні захворювання, ЕСТ, лоботомія, Фройд і Юнг | Lex Fridman Podcast #502
Чи варто це вашого часу?
Ви отримаєте детальний історичний опис невдач психіатрії та системних недоліків у сучасних медикаментозних методах лікування та діагностичних основах.
Ця розмова досліджує проблемну історію та поточну кризу психіатрії, вивчаючи, як століття біологічних теорій призвели до жорстоких втручань і недостатньої ефективності ліків. Вона досліджує, чому стандартні діагностичні категорії виявляються неефективними і як професія може краще допомогти людям, що потерпають від глибоких страждань.
Криза в психіатрії. Ендрю Скалл (Andrew Scull) стверджує, що сучасні психіатричні діагнози покладаються на контрольні списки симптомів, а не на базову патологію — систему, сформовану в DSM-III 1980 року для забезпечення адміністративної надійності, а не медичної достовірності. Цей підхід, заснований на симптомах, призвів до вибуху діагностичних категорій і мільярдів, витрачених на дослідження в галузі нейронаук, які не змогли створити біологічних маркерів або методів лікування. Як наслідок, основні психіатричні препарати залишаються лише частково ефективними, через що пацієнти з серйозними психічними захворюваннями помирають на п'ятнадцять-двадцять п'ять років раніше за решту населення.
Лоботомія та шокова терапія. Скалл зазначає, що історія психіатрії містить неконтрольовані фізичні експерименти, спричинені хибним біологічним оптимізмом: від хірургічної лоботомії до інсулінових ком і немодифікованої електросудовісної терапії. Фрімен популяризував лоботомію льодом, забиваючи льодоруб через очну ямку та розриваючи зв'язки в мозку тисяч пацієнтів. Хоча ці екстремальні методи часто використовувалися як інструменти поведінкового контролю в переповнених закладах, деякі пацієнти з важкою депресією досі вважають електросудовісну терапію рятівною, незважаючи на побічні ефекти у вигляді втрати пам'яті.
Антипсихотики та антидепресанти. Скалл пояснює, що фармацевтична революція 1950-х років випадково представила основні транквілізатори та селективні інгібітори зворотного захвату серотоніну, які забезпечили симптоматичне полегшення, а не повне одужання. Ці психотропні препарати не діють на значну частину пацієнтів і мають серйозні побічні ефекти, такі як пізня дискінезія від антипсихотиків та емоційне притуплення або сексуальна дисфункція від антидепресантів. Великі фармацевтичні компанії маніпулювали даними клінічних випробувань і відмовилися від досліджень психічних захворювань, оскільки могли заробити більше грошей, досліджуючи інші хвороби, залишивши професію із застарілими методами лікування.
Розмовна терапія та психосоціальна підтримка. Скалл припускає, що психіатрія має відійти від суто технократичного призначення таблеток і розширити свої дослідження, включивши психосоціальні виміри та розмовну терапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія та психоаналіз. Хоча психоаналіз був значною мірою витіснений із основного складу медицини, розмовна терапія та соціальна підтримка залишаються життєво важливими для усунення першопричин людського розпачу та ізоляції. Зрештою, він застерігає, що втрата наукової суворості та суспільної довіри через переоцінені «прориви» серйозно зашкодить здатності професії допомагати вразливим пацієнтам.
Криза в психіатрії
Попри певний прогрес за останнє століття, ми все ще не дуже вміємо лікувати психічні захворювання за допомогою психофармакології чи психотерапії — тобто шляхом впливу на мозок або розум. Психіатрія намагається мати справу з чимось надзвичайно складним: людським розумом, емоціями та здатністю розуміти світ. Вона зосереджена на людях, щодо яких наш підхід здорового глузду не працює: на тих, чиє емоційне життя сповнене потрясінь, чия здатність взаємодіяти з іншими сильно пошкоджена, або хто відчуває ілюзії, галюцинації та марення.
Розумні люди роками займалися цією темою, але прогрес у вирішенні проблем, які створюють психічні захворювання, був обмеженим. Частково це стосується легших форм розладів; у випадках серйозного психозу та втрати емоційного контролю прогрес легко переоцінити. Поява сучасної психофармакології на початку п'ятдесятих років минулого століття була щасливим, незапланованим випадком. Ця революція, а також паралельна революція в психотерапії, принесли пацієнтам покращення, які не варто применшувати.
Проте ми маємо симптоматичне лікування, а не виліковування; у нас немає «психіатричного пеніциліну» для жодного з цих станів. Допомога обмежена, і ми повинні розуміти, що наші втручання іноді створюють ятрогенні проблеми. Наприклад, при лікуванні ПТСР ми часто змушуємо пацієнтів зіткнутися з травмою, що викликала їхній стрес. Цей напружений процес допомагає одним, але для багатьох він насправді погіршує ситуацію.
Антипсихотики та антидепресанти, два наші основні класи психотропних препаратів, у найкращому випадку ефективні частково і не працюють для значної частини пацієнтів. Головна проблема в тому, що психіатри заздалегідь не знають, хто відреагує добре, а хто погано. Для тих, хто знаходиться посередині, терапевтичний ефект і побічні ефекти перебувають у тендітному балансі, що дуже ускладнює прийняття рішень.
Я бачу кілька ознак, що вказують на нинішню кризу в психіатрії. Фундаментальна основа психіатричної діагностики була вперше сформульована в 1980 році в DSM-III, за якою слідували DSM-III-R, DSM-IV, DSM-IV-TR і тепер DSM-5, які модифікувалися, наче програмне забезпечення. Ця система з'явилася тому, що психіатри не могли домовитися про діагнози, що стало принизливо очевидним у професійній літературі та через наукову містифікацію Девіда Розенхана (David Rosenhan) «Про те, як бути здоровим у божевільні», де псевдопацієнтам ставили діагнози «шизофренія» або «біполярний розлад».
У паніці після появи цього дослідження в Science, а також зважаючи на літературу 1960-х років, яка показувала, що діагностика була хаотичним процесом, робоча група DSM-III під керівництвом Роберта Спітцера (Robert Spitzer) з Колумбійського університету створила підхід за принципом «постав галочку». Щоб створити ці категорії, вони поклалися на списки симптомів; наприклад, якщо у вас було шість із десяти симптомів певного типу, вам могли поставити діагноз «великий депресивний розлад».
Система частково прижилася, оскільки вона була привабливою для фармацевтичних компаній, що розробляли методи лікування, страхових компаній, які шукали стабільну базу, а також пацієнтів і їхніх родин, що намагалися впоратися з величезними потрясіннями в своєму ментальному житті. Однак усе це ґрунтувалося просто на симптомах, подібно до того, як лікар вісімнадцятого століття міг діагностувати водянку або лихоманку — назви, які насправді охоплювали сукупності дуже різних речей. Цей підхід був єдиним, що могла запропонувати психіатрія, щоб гарантувати: незалежно від того, чи перебуваєте ви у Валла-Валла, Нью-Йорку, Сан-Франциско чи Атланті, ви прийдете до одного й того самого висновку. Це не обов'язково означало, що система діагностики була правильною; надійність означає, що дві людини роблять однаковий висновок на основі одних і тих самих фактів, але цей висновок може не відображати реальну суть речей.
У міру того як система проходила через ітерації, кількість можливих психічних розладів зростала, аж поки в деякі категорії стало важко вірити. Крім того, психіатри хотіли бути схожими на інших лікарів, обґрунтовуючи діагнози розумінням базової патології. Коли на початку 2000-х років обговорювали DSM-5, Національний інститут психічного здоров'я (NIMH) — під керівництвом Стівена Хаймана (Steven Hyman), а пізніше Томаса Інзеля (Thomas Insel) — значно інвестував у ідею про те, що психічна хвороба є хворобою мозку, зосередившись на генетиці та нейронауці.
NIMH був заснований наприкінці 1940-х років для проведення фундаментальних досліджень, підготовки кадрів, вдосконалення догляду та пошуку методів лікування. Починаючи з 1990-х, коли перший Джордж Буш проголосив десятиліття мозку, NIMH все більше розглядав психічні захворювання суто як хвороби мозку. У цьому щось є, але такий спосіб мислення також є помилковим. Цей підхід подобався деканам медичних факультетів, тому що почали стікатися гроші від NIH та фармацевтичних компаній, які фінансували базові дослідження з нейробіології та генетики, а за ними й страхові компанії.
Людський мозок надзвичайно пластичний і розвивається у відповідь на середовище; соціальні та психологічні фактори закарбовані в нашому мозку, і епідеміологічні дані свідчать, що вони відіграють важливу роль у розвитку хвороб.
Фройд спростив розуміння людського розуму, схиливши його до певного погляду. Щоб коротко описати цю проблему, Леон Айзенберг (Leon Eisenberg), який мав тривалу кар'єру в Гарварді, сказав під кінець своєї діяльності: «Коли я прийшов у психіатрію, це була психіатрія без мозку, а залишаю я її як психіатрію без розуму».
Коли на початку 1950-х років були відкриті антипсихотичні препарати, ми не мали жодного уявлення про те, як вони працюють. Ми почали розуміти, що мозок — це не просто набір електричних сигналів, як вважали в першій половині 20-го століття і раніше, а радше «хімічний суп» із нейромедіаторів, які допомагають мозку працювати і, можливо, пояснюють, чому він дає збій. Перші конвенції з нейронауки в 1970-х роках залучили кілька сотень людей; зараз нейробіологів десятки тисяч.
Категорії, до яких ми звикли як до реальних хвороб — як-от біполярний розлад, шизофренія та велика депресія — починають хитатися. Ми хвилюємося, чи є ці діагнози реальними способами мислення про світ, чи вони вводять нас в оману; саме це DSM-V намагалася вирішити, але зрештою виявилося, що вона цього не змогла.
Якщо поглянути на історію, DSM-I у 1952 році була 32-сторінковим памфлетом зі 106 діагнозами, на які сильно вплинули психодинамічні концепції та етіологія з використанням широких, розмитих категорій, таких як «реакції». DSM-II у 1968 році розширилася до 185 діагнозів, все ще з психодинамічним відтінком і низькою надійністю, але додала увагу до дитячих розладів і в тиражі 1974 року вилучила гомосексуалізм зі списку розладів. Революція відбулася з DSM-III у 1980 році, яка запровадила чіткі діагностичні критерії на основі симптомів, багатоосьову систему оцінки та офіційно атеоретичну позицію щодо причин, щоб підвищити надійність і корисність для досліджень. DSM-III R у 1987 році переглянула критерії та розширилася приблизно до 297 діагнозів. DSM-IV у '94-му та DSM-IV TR у 2000 році зосередилися на емпіричних правках на основі літератури, додаючи та видаляючи розлади й посилюючи координацію з ICD-10. Нарешті, у 2013 році DSM-5 скасувала багатоосьову систему, об'єднавши інформацію в єдиний неосьовий діагностичний список з окремими позначками для психологічних і медичних факторів, а також запровадила нові та уточнені категорії, як-от нейророзвивальні, обсесивно-компульсивні, а також розлади, пов'язані з травмою та стресом. Концептуально DSM перейшла від фокусу на причинах і психоаналізі до симптомів, атеоретичності та орієнтації на надійність.
Ви інвестуєте понад 20 мільярдів доларів у певний підхід. Під час будівництва ви кажете: «Нарешті, завдяки всій роботі в генетиці, ми розкодували людський геном». У нас є PCR, щоб розрізати його і розглянути окремі частини, і набагато глибше розуміння ролі нейротрансмісії в мозку.
Ми розглядатимемо фактичні базові патологічні зміни, що відбулися. Приблизно до 2008 року вони опустили руки й вирішили й надалі покладатися на той самий базовий підхід, розроблений у 1980 році. Коли вийшов цей документ, Роберт Спітцер (Robert Spitzer), який значною мірою контролював DSM-III та DSM-III-R, і його наступник Аллен Френсіс (Allen Frances), який керував DSM-IV, були запеклими критиками, заявляючи, що це було зроблено таємно, наосліп і не було науковим. Томас Інзель (Thomas Insel) та Стівен Хайман (Steven Hyman), тодішній і попередній директори Національного інституту психічного здоров'я, також засудили документ як ненауковий і марний.
Проблеми з існуючими методами терапії стали ще очевиднішими. Що ще гірше, Big Pharma поводилася неетично: приховувала факти, що суперечили їхнім твердженням, фальсифікувала дослідження та маніпулювала даними. Їх викрили, і вони виплатили мільярди доларів відшкодування за ці махінації. Це стосувалося не лише психіатрії; наприклад, знеболювальний Vioxx став ще одним величезним скандалом із виплатою компенсації у 5 мільярдів доларів. На жаль, нейронаука не запропонувала нових мішеней для різних форм розробки ліків, і компанії вирішили, що зможуть заробити більше грошей, досліджуючи інші хвороби, а не психічні розлади.
Ми залишилися з набором препаратів, які, за словами Стіва Хаймана (Steve Hyman), не є жодним кроком вперед порівняно з тими, що були знайдені випадково у п'ятдесятих. Коли немає нових досліджень, окрім тих, що проводять маленькі стартапи, процес діагностики руйнується, а обмеження медикаментозного лікування стають ще помітнішими. Люди з важкими психічними захворюваннями помирають, у середньому, на п'ятнадцять-двадцять п'ять років раніше за всіх нас, і цей розрив лише зростає. Значною мірою це наслідок державної політики, яка фактично відмовилася від лікування тяжкохворих психічно. Шокує те, що трьома найбільшими центрами стаціонарної психіатричної допомоги в Сполучених Штатах сьогодні є тюрма округу Лос-Анджелес, тюрма округу Кук у Чикаго та острів Райкерс у Нью-Йорку, хоча в'язниці не пристосовані для роботи з важкими психічними захворюваннями.
Психіатричні лікарні набули дуже поганої репутації, але коли вони тільки створювалися, панував величезний оптимізм щодо того, що ми зможемо визволити людей з горищ і тюремних камер. Створюючи терапевтичне середовище, заохочуючи їх до праці та будуючи систему, де вони вчилися контролювати себе — не обов'язково виганяти своїх демонів, а просто тримати їх під контролем — перші психіатри вважали, що зможуть вилікувати 60, 70 або 80 відсотків пацієнтів, якщо ті потраплять до них на ранній стадії. Цей оптимізм змінився чимось під назвою «громадська допомога», але ця допомога виявилася грою в наперстки, де немає горошини; не було жодних альтернативних громадських закладів для роботи з дійсно важкими психічно хворими.
Категорії психічних захворювань
На початку XX століття німецький психіатр Еміль Крепелін (Emil Kraepelin) використав тисячі записів із лікарень для психічно хворих, щоб індуктивно виділити дві широкі категорії психічних захворювань. Одну він назвав dementia praecox, або ранньою деменцією — квитком в один бік вниз, а іншу — маніакально-депресивною хворобою, станом з більш ремітуючим перебігом, який іноді повністю минав або коливався.
Швейцарський психіатр Блейлер (Bleuler) перетворив цю назву на термін «шизофренія», хоча він говорив про «шизофренії» у множині, оскільки вважав, що під цим широким ярликом існує різноманітна група явищ. Це об'єднало людей із серйозним психозом, які втратили зв'язок із реальністю, чиє емоційне та когнітивне життя перебувало в повному хаосі та хто втратив здатність взаємодіяти з іншими. Їхні соціальні навички атрофувалися, що сучасні психіатри називають позитивними та негативними симптомами шизофренії. В основі цього визначення лежить відрив від реальності: чуття голосів, видіння, думки про те, що проти вас плетуть змови, або віра в те, що телевізор звертається безпосередньо до вас. Ваше емоційне життя сплощується, мовленнєві здібності погіршуються, а здатність взаємодіяти з іншими або зникає, або заплутується в мережі марень.
У Стародавній Греції та Римі розпізнавали різні форми божевілля. Вони використовували термін «меланхолія», який зберігся на довгий час. Зараз велика депресія стала загальною категорією, що охоплює як легший емоційний дистрес, так і те, що раніше називали меланхолією: депресію з психотичними ознаками. Ми маємо справу з людьми, чия депресія настільки масштабна, що вони погрожують накласти на себе руки, впадають у повну нерухомість або охоплені смутком, відчуттям втрати та вірою в те, що вони приречені на пекло.
Давні народи також визнавали деменцію — втрату розуму. У XIX столітті невроз означав речі, що корінилися в мозку, тоді як психоз стосувався речей, що йшли від розуму, психіки. Найтяжчі психічні розлади включають хворобу Альцгеймера та інші види деменції, серйозну депресію та біполярний розлад. При біполярному розладі люди коливаються між депресією та екстремальною манією, коли вони не сплять, говорять з надзвичайною швидкістю та демонструють поведінку, яку важко терпіти, і можуть навіть померти від виснаження, якщо стан не контролювати. Ця категорія спочатку визначалася як маніакально-депресивна хвороба, перш ніж еволюціонувати в біполярний розлад і відокремити велику депресію.
Інші стани включають фобії, наприклад, людей, які не можуть вийти на вулицю, не можуть сісти в літак через страх катастрофи або страждають від шкільної фобії. Є ще істерія — розлад, який спочатку привернув увагу Фройда (Freud). Кожна класифікація, яку ми обговорили, використовувалася та зловживалася всіма верствами суспільства та інституціями; культурно слово «істерія» застосовувалося непропорційно до різних рас і статей, поки ми намагаємося зрозуміти, що робити з надскладним людським розумом.
Лікарні, євгеніка та нацисти
Озираючись на епоху психіатричних лікарень, що народилася в період сильного оптимізму, можна сказати, що заяви про можливість вилікувати величезну кількість пацієнтів були перебільшеними. Я вважаю, що перші лікарні робили добру справу і деякі пацієнти одужували; вони виписували 35% або 40% своїх пацієнтів. Однак щороку залишалася група хронічних хворих, і з часом співвідношення нових пацієнтів до хронічних погіршувалося. Образ лікарні почав визначатися саме хронічним пацієнтом, який проводив там роки або десятиліття і покидав її лише в трумні.
Коли лікарні стали переповненими, умови погіршилися, і пацієнтів часто піддавали жорстокому поводженню. Наприкінці 19 століття психіатри зіткнулися з проблемою: вони обіцяли 70% або 80% одужань, але розрахунки показали, що насправді це було ближче до 10% або 12%, оскільки старі пацієнти змішувалися з новими. Відповіддю стало звинувачення жертви: заявляли, що психічна хвороба є фундаментально біологічним станом, а ці люди — еволюційними регресантами. Оскільки еволюцію вважали прогресивною, вважалося, що ці люди відкотилися до нижчої форми існування, втративши свою базову людяність через дефект мозку.
Це породило ідею дегенерації — ніби ці пацієнти були дегенератами з неповноцінною біологією. Це стало виправданням для замикання людей у лікарнях, яке взагалі не було терапевтичним. Це призвело до виправдання стерилізації; логіка полягала в тому, що їх можна випустити, якщо вони не зможуть розмножуватися, оскільки вони нібито плодилися як кролики та не мали самоконтролю. Мій власний штат був піонером у цьому процесі, стерилізуючи психічно хворих приблизно до 1960 року. До того часу в США було проведено понад 60,000 стерилізацій, причому в Каліфорнії їхня кількість була непропорційно високою. Один британський психіатр навіть сказав, що якби його пацієнти були цуценятами, він би зв'язав їх у мішку зі свинцевими обважнювачами та втопив, бо вони були жахливими дворнягами, а не породистими собаками.
Закони Каліфорнії про стерилізацію підтримувалися в Північній Америці, Британії та більшій частині Європи. У демократичних системах система стримувань і противаг заважала євгенікам, які хотіли стратити цих людей, отримати масову підтримку. Але коли нацисти прийшли до влади в Німеччині, вони вхопилися за ці уявлення, називаючи психічно хворих «марними їдцями», які були тягарем для держави, а їхні життя не варті того, щоб жити. Після стерилізації Гітлер запустив програму T4, названу на честь Tiergartenstraße 4. Психічно хворі стали першими жертвами «Остаточного рішення». Під час масового вбивства майже чверті мільйона психічно хворих людей були розроблені технологія газових камер та маскування їх під душові. Пацієнтів везли до психіатричних центрів і систематично вбивали; місцеві жителі розповідали про крематорії, чорний дим і автобуси, що привозили їх, називаючи їх «скринями смерті».
Через відсутність системи стримувань і противаг, яка існувала в цій країні донедавна, Гітлеру було відносно легко діяти. Коли війна стала неминучою, з'явилася ідея вбивати тих, кого вважали марними, і німецька психіатрія здебільшого співпрацювала. Це було симптомом стигматизації та безнадії, що супроводжували психічні захворювання. Порядної людині та психіатрам зазвичай було огидно ставати прославленими доглядачами пансіонів, які тримають пацієнтів під замком, або бути співучасниками жахів, що чинили нацисти. Проте, все ще вважаючи, як і наприкінці 19 століття, що психічна хвороба є переважно біологічною проблемою, дехто почав припускати, що біологія також може дати рішення через втручання в біологічні системи, щоб зробити людей кращими.
Америка фінансово підтримувала німецьких дослідників у галузі психіатрії з глибокими нацистськими зв'язками, таких як Ернст Рюдін (Ernst Rüdin), головний архітектор гітлерівських законів про масову стерилізацію та винищення. Нацисти запозичили американські наративи про те, що це були біологічно нижчі істоти, і ця фінансова підтримка та ці зв'язки тривали. Фонд Рокфеллера (Rockefeller Foundation) визнав, що психічні захворювання є гострою соціальною проблемою, яка коштує державі дорого і завдає страждань.
Залучення федерального уряду до медичних і наукових досліджень стало розвитком часів Другої світової війни та післявоєнного періоду, частково через холодну війну та Sputnik. До війни наука та медицина були «сиротами», які отримували мало державних коштів. Реформа медичної освіти натомість стала результатом інвестицій надзвичайно багатого Фонду Рокфеллера. Близько 1930 року Фонд вирішив зосередити свої ресурси та обрав психіатрію як пріоритет. Це сталося тому, що психіатричні дослідження були відсталими, це була нагальна суспільна проблема, а кілька опікунів мали прямий досвід психічних захворювань у своїх сім'ях — зокрема, дружини, які були госпіталізовані з діагнозом «шизофренія», та одна дружина, яка вбила своїх дітей і наклала на себе руки, залишивши свого чоловіка, одного з головних діячів Фонду, у розпачі та схильного підтримувати дослідження.
Фонд підтримував різні терапевтичні експерименти та роботу в галузі генетики, зокрема Ернста Рюдіна в Німеччині, провідного дослідника генетики та психічних розладів. Засвоївши уроки Каліфорнії щодо стерилізації, Рюдін став її палким прихильником і підтримував вбивства психічно хворих пацієнтів. Зрештою, маяк надії для майбутнього людства полягає в науковому методі, яким би недосконалим він не був.
Лоботомія льодом
Ми можемо обговорити терапевтичні експерименти над людьми, які були ізольовані у подвійному сенсі: їх замикали під замок, а їхні голоси ігнорували, бо вважали їх продуктом божевілля. У перші п'ять десятиліть 20-го століття люди з різними мотивами, зокрема з бажанням покращити становище психічно хворих, проводили неконтрольовані експерименти з жахливими результатами. Найяскравішим і найекстремальнішим прикладом у суспільній уяві є лоботомія — ідея про те, що психотичні зриви можна вилікувати, вирізавши частину мозку, спочатку шляхом просвердлення отворів у черепі та введення спирту або за допомогою інструмента, схожого на ніж для масла, щоб розірвати зв'язки.
Волтер Фрімен (Walter Freeman), який, за словами його доньки, прагнув стати Генрі Фордом лоботомії, намагався механізувати цей процес. Він винайшов лоботомію льодорубом: він приводив людину до непритомності двома або трьома електричними розрядами, забивав льодоруб через очницю і розгойдував його, щоб розірвати зв'язки. Фрімен розпочав свою роботу в 1936 році, запозичивши метод у португальського невролога Егаса Моніша (Egas Moniz), який у 1949 році отримав Нобелівську премію з медицини за лоботомію. Оскільки в американських психіатричних лікарнях перебувало понад пів мільйона пацієнтів, Фрімен переконався, що ця операція є універсальним засобом лікування. Він подорожував у кемпері під назвою Lobotomobile, навідуючись до державних лікарень влітку, щоб навчати лоботомії льодорубом. Мені трапилося фото оголеної жінки, яку санитари тягли на лоботомію, а вона з усіх сил, але марно опиралася, і інше фото, де Фрімен проводить лоботомію пацієнту в штаті Вашингтон.
Фрімен був амбидекстром; коли він викладав неврологію, то міг ідеально і одночасно малювати обома руками. Проводячи лоботомії, він змінював руку, коли права втомлювалася, іноді виконуючи 20 або 30 операцій за один день. Він хвалився: "Я міг би навчити будь-якого клятого дурня робити лоботомію за двадцять хвилин, навіть психіатра", що відображало його зневагу до психіатрів як невролога.
Деякі лоботомісти оперували аж до шістдесятих або початку сімдесятих, але молодше покоління повстало, побачивши найгірші наслідки: зомбі в задніх палатах, які були нетримальними та втратили всі розумові здібності. Вони перейшли на антипсихотичні препарати, які більше нагадували звичайну медицину і не мали тих жахливих підтекстів. У масовій свідомості найвідомішим прикладом таких втручань є фільм за романом Кена Кізі (Ken Kesey) One Flew Over the Cuckoo's Nest. Джек Ніколсон (Jack Nicholson) зіграв роль свого життя в образі чоловіка, якому призначають ЕСТ — драматичне відображення того, що відбувалося в минулому, хоча вже до 1970-х років це не було поширеним. Коли ЕСТ не розбиває його вщент, йому роблять лоботомію, і фільм закінчується тим, що його задушили, бо Головна медсестра не могла виносити бачити його в такому стані.
Малярійний "ліки" від сифілісу
Ми згадували епоху психіатричних лікарень від середини дев'ятнадцятого до двадцятого століття, обговорюючи наративи та стерилізацію. Згадайте інсулінову шокову терапію з 1933-го по 1960-ті роки, коли пацієнтів занурювали в глибокі гіпоглікемічні коми за допомогою великих доз інсуліну.
У цю епоху виділяли групу пацієнтів, що страждали на загальний параліч прогресивний, або GPI. Це передбачало поступову втрату моторного контролю — здатності ходити, ковтати та говорити. Ці люди вважали себе Наполеоном, Ісусом Христом, найбагатшим і найсексуальнішим чоловіком у світі або Марією, матір'ю Божою. На зламі двадцятого століття до двадцяти п'яти відсотків людей, поміщених до лікарень, страждали на GPI.
Інститут Рокфеллера виявив, що організм, який викликає сифіліс, оселяється в мозку людей з GPI; це була третинна стадія сифілісу, схожа на СНІД у кінці дев'ятнадцятого століття. Після болючої первинної фази сифіліс «йде в підпілля» і чатує, як вірус вітрянки, проявляючись через роки. Він підступно руйнує організм, іноді атакуючи серце, через що люди раптово помирають у сорок років від того, що здається природним серцевим нападом, або атакуючи центральну нервову систему, хребет і мозок, викликаючи параліч і психіатричну симптоматику.
Розробка лікування третинного сифілісу принесла Нобелівську премію — одну з лише двох, присуджених за інновації в психіатрії (іншою була лоботомія). Лікування полягало в тому, щоб заразити людей малярією, аби вилікувати їхній сифіліс. Австрійський лікар Вагнер Яурегг (Wagner Jauregg) вважав, що лихоманка може вилікувати психічні захворювання. Спробувавши безрезультатно лихоманку від укусів щурів та вакцину проти тифу, він вилучив кров із малярією з полоненого італійського солдата і ввів її пацієнтам із GPI, стверджуючи, що це їх вилікувало. Поки він використовував флакони з кров'ю, у психіатричних лікарнях часто були цілі колонії малярійних комарів. Уявіть себе психіатричним пацієнтом у смикачці, який не може поворухнутися в кімнаті, де навколо дзижчать комарі й кусають вас, поки ви не захворієте на малярію.
У 1937 році фон Яурегг отримав Нобелівську премію. Він вважав, що малярія стимулює імунну систему атакувати причину божевілля або, можливо, «випалює» паразитів із мозку, нагріваючи його до 105 або 106 градусів. Оскільки люди не були обізнані в статистиці, а контрольовані випробування ще не стали нормою, це лікування широко застосовували протягом двох десятиліть. Воно зникло з відкриттям пеніциліну — справжньої «магічної кулі».
Це підкріплює розповідь про відчайдушні засоби лікування в період між серединою десятиліття 2010-х та 1950 роком. Відкриття сифілітичного походження загального паралічу безумних сталося після того, як медицина зазнала глибокої трансформації. Наприкінці 19 століття хімік Луї Пастер (Louis Pasteur) та Роберт Кох (Robert Koch) у Німеччині виявили причини різних хвороб, припустивши, що люди хворіють через бактерії. Це призвело до тріумфів у сфері громадського здоров'я; хоча спочатку це не призвело до появи антибіотиків, були розроблені феноменально ефективні вакцини від багатьох хвороб, зокрема вірусних, як-от сказ. Ця нова теорія мікробів трансформувала медицину, пов'язавши її з лабораторією та наукою.
Іншою трансформацією стало адаптування теорій Пастера британським хірургом Лістером (Lister). Раніше вважалося, що гній після операції — це добра ознака, але Лістер стверджував, що його викликають мерзенні мікроби, і запровадив антисептичну хірургію, розпилюючи карболову кислоту на рани, щоб убити мікроби. Згодом ми перейшли до асептичної хірургії, використовуючи стерилізовані інструменти в стерильному середовищі.
На той час 25% людей, що потрапляли до психіатричних лікарень, страждали на інфекційні захворювання. Вакцина від дифтерії, наприклад, запобігала появі шкірястої плівки, яка розросталася в горлі та призводила до того, що діти задихалися. Такі прориви різко покращили імідж медицини та її фінансові перспективи, оскільки навчання стало більш науковим. Це не стосувалося психіатрії, аж поки сифіліс не став моделлю того, як інфекційний агент може змусити розум вийти з-під контролю. Відповідно, Еміль Крепелін (Emil Kraepelin), який винайшов розмежування між шизофренією та біполярним розладом, почав думати, що в психічних захворюваннях, які ми лікуємо, може бути щось інфекційне.
Одним із людей, яких він навчає, є Генрі Коттон (Henry Cotton), молодий американський психіатр, якого також навчав Адольф Майєр (Adolf Meyer), провідний американський психіатр перших сорока років двадцятого століття. Після того як Коттон проводить рік у Німеччині, Майєр забезпечує йому посаду керівника державної психіатричної лікарні Нью-Джерсі в Трентоні. Коттон — амбітний реформатор, який хоче повернути психіатрію в лоно медицини та викинути старе сміття, прибравши ланцюги та смикачки.
Однак фундаментально нічого не змінюється; він все ще не виліковує пацієнтів. Тоді він відкриває для себе ідею фокального сепсису: що в організмі таяться слабкі інфекції, які виділяють токсини в кров і лімфу, що можуть впливати на мозок. Щоб видалити бактерії, вони видаляють шлунки, селезінки та ободові кишки, заявляючи, що виліковують вісімдесят відсотків пацієнтів. Загальні пацієнти з усієї Америки приїжджають на це нове лікування.
Коттон читає серію лекцій у Принстоні, деякі з яких виголошують лауреати Нобелівської премії, а його праці публікують Oxford University Press та Princeton University Press. The New York Times називає це великим проривом, проте насправді 45% людей, які перенесли операцію на черевній порожнині, помирають протягом року. Коттон одного разу написав, що шлунки схожі на бетономішалки на будівництві, і без них можна обійтися. Якщо вас виписували з Трентона без зубів, люди одразу розуміли, що ви колишній пацієнт, бо про це вже всі знали.
Це триває з 1916 року і аж до 1933-го, поки Коттон не помирає від серцевого нападу, але його змінюють троє його учнів. Вони використовують колонічну іригацію, а зуби та мигдалики продовжують виривати. Я брав інтерв'ю у стоматолога, який прийшов у лікарню в 1916 році й мав вирвати кілька сотень тисяч зубів; він був переконаний, що Коттон мав отримати Нобелівську премію.
Це потужні втручання, які проводять люди в білих халатах зі стетоскопами та скальпелями — потужні за своїм впливом на людське тіло, а не за своєю ефективністю. Обіцянка звучить так: «Те, що я збираюся з вами зробити, буде болючим і дуже інтимним, але це зробить вас кращими». Це зберігається і в сучасній психіатрії: спроби з'ясувати, яка частина покращення є ефектом плацебо, а яка — активним ефектом. Коли ви поєднуєте гігантську операцію, що змінює життя, з білими халатами та словами суспільства про те, що це спрацює, ви отримуєте найчистіший вид ефекту плацебо.
Інсулінова кома-терапія
Ефект плацебо виникає як з боку пацієнта, який хоче вірити в одужання, так і з боку людини, що проводить лікування.
Розглянемо один із справжніх тріумфів медицини 20 століття: відкриття інсуліну в 1920-х роках. Як і психіатричні препарати, він не був засобом повного вилікування, а був симптоматичним лікуванням, що змінило життя. Раніше те, що ми зараз називаємо діабетом першого типу або юнацьким діабетом, було смертним вироком; інсулін дозволяє вести відносно нормальне життя та значно подовжує його.
Однак ті з нас, хто має діабет другого типу, мають організми, що чинять опір інсуліну, тому мусять шукати інші способи боротьби.
Чоловік на ім'я Закель (Sakel), працюючи в німецькій клініці для наркозалежних, використовував легкі коми, щоб допомогти пацієнтам подолати симптоми відміни. Коли він переїхав до Австрії, він спробував застосувати це як метод лікування шизофренії, вводячи людей у коми, що тривали години або дні, і виводячи їх за допомогою глюкози, яку зазвичай вводили внутрішньовенно. Він стверджував, що це лікування інсуліновими комами вилікувало вісімдесят відсотків пацієнтів — відсоток, який часто повторюється в таких методах лікування.
Запрошений до Нью-Йорка в 1936 році після початку практики в 1933-му, Закель продемонстрував цей метод у психіатричній лікарні Harlem Valley Mental Hospital і оселився тут. Він створив прибутню приватну практику в Нью-Йорку, залишивши своєму партнеру після смерті маєток вартістю близько двох мільйонів доларів, що було дуже значною сумою на початку шістдесятих.
Терапія інсуліновими комами була широко впроваджена, але її масштаби були обмежені, оскільки вона потребувала величезної уваги з боку медсестер і лікарів. Пацієнти балансували на межі життя та смерті; вони могли померти, впасти в постійну кому або зазнати втрати клітин мозку.
Інсулінові коми не піддавалися рандомізованим контрольованим випробуванням до п'ятдесятих років, які вони й провалили, тому ця практика зникла. Пацієнти металися, стогнали та конвульсували перед тим, як зануритися в кому; курс міг включати до шістдесяти ком. Попри рівень смертності від одного до п'яти відсотків, а також значні пошкодження мозку та ожиріння, цей метод прославляли як чудодійний засіб від шизофренії.
Джон Неш (John Nash), один із найвидатніших розумів 20 століття, проходив лікування інсуліновими комами в Trenton State Hospital і був під загрозою лоботомії. Неш явно став схильним до марення, і ці методи лікування були показані у фільмі A Beautiful Mind.
В Австро-Угорщині в цей період інший психіатр вирішив, що не можна бути одночасно і шизофреніком, і епілептиком, вважаючи, що створення штучного епілептичного нападу може витіснити шизофренію. Спочатку він пробував ін'єкції камфори — природної речовини, яка викликала абсцеси та була неефективною. Згодом він зупинився на Cardiazol або Metrazol, залежно від того, по який бік Атлантики ви перебували.
Такі ін'єкції зазвичай викликали генералізований епілептичний напад, під час якого тіло вигинається дугою, а ноги різко скорочуються, що призводить до переломів хребців і кульшового суглоба, коли стегнова кістка вбивається в суглоб із такою силою, що ламається. Психіатр визнав, що в проміжку між ін'єкцією та нападом пацієнт відчував себе так, ніби він на порозі смерті. Вас приводять у смиренній сорочці, чоловік у білому халаті вколює вам щось великим шприцом, ви відчуваєте, що зараз помрете, протягом двох, трьох або десяти хвилин, а потім починається напад.
Оскільки людей це не влаштовувало, була розроблена електросудомна терапія, або електрошок. Двоє італійських психіатрів, Черлетті (Cerletti) та Біні (Bini), спочатку експериментували з електрикою на собаках, використовуючи один електрод на голові, а інший — на анусі.
Електросудовісна терапія (ЕСТ)
Електричний струм, що проходить крізь тіло, зупиняє серце і вбиває собак. Хтось запропонував відвідати римську бойню, щоб подивитися, як забивають свиней; поки свині висять на задніх ногах, два електроди прикладають до їхніх голів. Електрошок змушує їх здригатися в конвульсіях і втрачати свідомість перед тим, як їм переріжуть горло і свинина потрапить на стіл.
Це спробували на собаках і виявили, що струм, який проходить крізь мозок, їх не вбиває. Потім вони привели тимчасового бездомного з римського вокзалу і спробували на ньому. Спочатку вони використали недостатньо струму. В описах зазначено, як вони обговорювали збільшення сили струму; пацієнт почув це і сказав: «Ні, ще один, це ж смертельно». Вони все одно це зробили, і він забився в епілептичному нападу з переломами хребта та стегна. Він перестав дихати, потім спонтанно задихав знову, а коли прийшов до тями, був у стані контакту з реальністю.
Цей «чудо-засіб» був простим у застосуванні, дешевим і не потребував ін'єкцій, тому він швидко поширився через Атлантику та Європою. ECT стала широкозастосовним методом втручання. Виявилося, що вона не дуже корисна при шизофренії, попри спочатку припущення про зв'язок між судомами та шизофренією, але вона, здавалося, працювала при депресії, особливо при суїцидальній депресії. Це один із небагатьох доказових, науково обґрунтованих методів, які дійсно допомагали при важкій клінічній депресії.
Це була немодифікована ECT, яка панувала до 1950-х, а в деяких місцях і до 1960-х років. Вона супроводжувалася переломами та проблемами з пам'яттю; хоча ступінь тяжкості є спірним, це широко визнають як ціну лікування. У психіатричних лікарнях протягом 40-х і 50-х років ECT використовували більше як засіб контролю поведінки, ніж як терапевтичне втручання.
Ми не знаємо, чому вона «працює», але новіші дослідження, що розпочалися в 1990-х — і за ці слова я можу мати проблеми, бо деякі пацієнти та психіатри запевняють у ефективності ECT — вказують на проблеми з пам'яттю та твердження про пошкодження мозку. ECT змінилася з введенням міорелаксантів, щоб люди не билися в конвульсіях, завдяки чому переломи стали переважно справою минулого. Спочатку використовували кураре, а пізніше сучасніші препарати для тимчасового паралічу м'язів, через що процедура стала складнішою, потребуючи анестезіологів та підтримки дихання. Вважалося, що краще використовувати ці ліки, але виявилося, що вони ефективні лише частково, а часто й зовсім неефективні у суїцидальних випадках або при крайній меланхолії.
ECT часто доводиться повторювати через інтервали як підтримуючу терапію, і проблеми з пам'яттю можуть бути досить серйозними. Це ті пацієнти, які не реагують на ліки. Кількість психіатрів, готових призначати ECT, досить мала, і в багатьох штатах вона обмежена численними юридичними обмеженнями.
У Каліфорнії, наприклад, ЕСТ майже неможливо застосувати до пацієнтів, які перебувають на примусовому лікуванні, оскільки ви повинні дати на це добровільну згоду. Існує потужна група психіатрів, колишніх пацієнтів та людей, які з підозрою ставляться до сучасної медицини та науки, і вони рішуче виступають проти ЕСТ. Хоча випробування дають вагомі докази того, що це працює для деяких пацієнтів у стані глибокого відчаю, цей метод лікування залишається суперечливим.
З одного боку — ті, хто вважає ліки потужнішими, ніж вони є насправді, або ті, кого успішно вилікували, і вони кажуть: «Мені це допомогло, тож припиніть це критикувати». З іншого боку — ті, для кого медикаментозне лікування виявилося неефективним, ті, хто залишився з жахливими побічними ефектами, або дедалі більша кількість людей, які настільки підозріло ставляться до медичної науки та фармацевтичних компаній, що жодні докази їх не переконають. Саєнтологи є крайнім прикладом; у них у Лос-Анджелесі є музей під назвою «Психіатрія: індустрія смерті». Подібно до цього, опір вакцинації в сучасних США показує, як довіра була зруйнована для значної кількості людей, через що їх дуже важко переконати в тому, що вони помиляються.
Після чотирьох років такого стану недовіра зросте експоненціально, а коли довіра втрачена, її дуже важко відновити. По-друге, руйнується сама наука. Клінічні випробування були перервані на півдорозі, тож ці знання втрачені. Вчених не готують, бо фінансування скоротили, а визнані науковці більше не мають коштів, необхідних для своєї роботи. Оскільки підготовка вченого займає шість або сім років, чотири роки без навчання означають втрату цілого десятиліття. Те, що втрачено, є невидимим, бо це контрфактично. Медичні дослідження потребують проходження через глухі кути та років роботи для переходу від лабораторії до практичного застосування. Усунення цілого сегмента цього процесу на тлі зниження довіри до науки є глибоко руйнівним; я, ймовірно, не доживу до наслідків, але мої діти та онуки — так.
Очікувалося, що генетика дасть чітке уявлення про походження різних психічних захворювань, оскільки вони, здається, мають сімейний характер. Була надія, що як тільки ми розшифруємо людський геном, то швидко знайдемо менделівський ген або набір генів шизофренії. Зараз ми використовуємо дослідження асоціацій у всьому геномі, додаючи в картину все підряд без попередніх умов, щоб побачити, що з чим пов'язано. Використовуючи триста малих варіацій у геномі, ми можемо пояснити близько десяти відсотків шизофренії.
Психіатрична генетика має тенденцію підривати розмежування, які ми зробили на основі симптоматики. Існує велика кількість спільних генетичних аномалій, що підвищують схильність до біполярного розладу, шизофренії або аутизму. Як каже мій друг Робін Мюррей (Robin Murray), британський психіатр, шизофренія, схоже, є найбільш серйозним, екстремальним кінцем континууму психозу.
Якщо провідні психіатри через десять років припустять, що такої речі, як шизофренія чи біполярний розлад, не існує, я підозрюю, що це сильно підірве довіру людей до психіатрії, проте саме туди може привести наука. Я вважаю, що нам потрібно більше смирення, менше зарозумілості, більша готовність визнати межі наших можливостей, краще розуміння небезпек надмірного ентузіазму та більше скептицизму щодо заявлених проривів.
Мене турбує схильність науки та медичної журналістики роздувати хайп, що підриває довіру, коли цей хайп виявляється безпідставним. Я бачу, як кетамін і психоделіки пропонують як чудодійні ліки від депресії, хоча докази надзвичайно слабкі. Я згадував про 80% вилікуваних у роботах Коттона, терапію інсуліновою комою та ранні психіатричні лікарні. Пеніцилін, на мою думку, був величезним кроком.
Псилоцибін, зокрема, довгий час демонізували, але зараз Johns Hopkins проводить серйозні дослідження випадків, коли він є ефективним. Провідні журнали, такі як Science та Nature, також схильні висувати на перший план речі, що створюють великий резонанс. Те, що над цими проблемами в різних місцях працює багато вчених, є дуже важливим для стримування ентузіазму та передчасних, безпідставних тверджень.
Надгніздом кукушки
Кен Кізі (Ken Kesey) написав цю книгу про власний досвід перебування в психіатричній лікарні. Психіатричні лікарні мають плямисту, складну історію. Кізі працював у лікарні для ветеранів, які були створені переважно після Другої світової війни, коли кількість психіатричних травм серед американських військ була у дві-три рази вищою, ніж у Першій світовій війні. Ми знаємо як усі, що в Першій світовій війні військове керівництво спочатку чинило опір, але зрештою було змушене визнати контузію. Відповідно, після війни VA була сильно залучена до оплати навчання психіатрів і психологів і мала значний вплив на лікування психічних розладів у своїй системі психіатричних лікарень.
Книга відрізняється від фільму. Хоча фільм багато запозичив із книги, він змінює різні речі. Роман дивніше, більш політизований і більше присвячений внутрішньому світу вождя Бромдена та «комбінату», тоді як фільм більш натуралістичний, зосереджений на персонажах і перетворює Макмерфі — людину, яка піддавалася ЕСТ, яку зіграв Джек Ніколсон (Jack Nicholson), — на центрального героя. Гра Луїзи Флетчер (Louise Fletcher) у ролі медсестри Ретчед так само потужна. У 2015 році серед небагатьох сучасних фільмів, які я використовував, «Надгніздо зозулі» був єдиним, який бачили майже всі 18, 19 та 20-річні студенти в моєму класі, що цікавилися кіно; якби я показав їм «Зачарованих» (Spellbound) Альфреда Хічкока (Alfred Hitchcock), шансів, що вони його бачили, не було б.
Дивно, але приблизно в той самий час з'явився зовсім інший фільм: «Я ніколи не обіцяла тобі трояного саду» (I Never Promised You a Rose Garden). Це набагато більш симпатичний портрет психіатра-фрейдиста, заснований на образі Фріди Фромм-Райхманн (Frieda Fromm-Reichmann), яка працювала в Chestnut Lodge у Меріленді та лікувала шизофренію психотерапією, а не ліками чи фізичним втручанням. Це був бестселер, написаний молодою дівчиною, яка була її пацієнткою з серйозними мареннями та складним сімейним минулим, і фільм змінив багато речей порівняно з романом.
«Божевільня: Трагічна історія мегаломанії та сучасної медицини» (Madhouse: A Tragic Tale of Megalomania and Modern Medicine) не має щасливого кінця; вона не обов'язково про психічне здоров'я, а про шлях установи стосовно здоров'я пацієнта. Трилогія романів Пет Баркер (Pat Barker) про Першу світову війну та лікування контузії була перетворена на потужний фільм під назвою «Регенерація» (Regeneration). Крім того, мій друг, романіст Патрік Макграт (Patrick McGrath), написав книгу під назвою «Притулок» (Asylum).
Я виріс на території Бродмура (Broadmoor), провідної лікарні Англії для кримінально божевільних, і мене наглядали деякі з пацієнтів. «Надгніздо зозулі» успішно відтворює бідність середовища та те, як персонал часто принижував пацієнтів, ігнорував їх, висміював або застосовував фізичне насильство. Елемент жорстокості був майже неминучим у багатьох психіатричних лікарнях. Люди, які мали найбільший контакт із пацієнтами, були найнижче оплачуваними та найменш шанованими санітарами відділень, при дуже малій кількості дипломованих медсестер. У великих державних психіатричних лікарнях співвідношення лікарів до пацієнтів було таким, що пацієнти майже ніколи не бачили лікаря.
Окрім полемічного забарвлення, вражає те, що головний психіатр у фільмі — це реальний керівник психіатричної лікарні штату Орегон. Хоча тут є перебільшення, в п'ятдесятих і шістдесятих роках ЕСТ переважно використовували як інструмент дисципліни та контролю, хоча її застосовували і в терапевтичних цілях.
Цікаво, що хоча чоловіки часто більше страждали від цих станів — за винятком пацієнтів із сифілісом — основний удар цих експериментів припав на жінок. Близько 70% пацієнтів, яких лікував Генрі Коттон (Henry Cotton), були жінками. Записи з різних лікарень свідчать, що від 60 до 70% пацієнтів, яким робили лоботомію, були жінками. ЕСТ також частіше застосовують до жінок, що ускладнюється тим, що її використовують переважно при важкій або резистентній до лікування депресії — діагнозі, який частіше зустрічається у жінок. Натомість розлади особистості та РДУГ частіше діагностують у чоловіків.
Нещодавно я дізнався, що один мій друг двадцять років тому перепробував усе від депресії; ЕСТ була останньою річчю, яку він спробував, і це змінило його життя на краще. Було багато зловживань, як-от випадок з Евеном Кемероном (Ewen Cameron) у Канаді, який фінансувався ЦРУ і проводив кілька сеансів ЕСТ на день, доводячи людей до стану, коли вони не могли ходити, говорити, годувати себе або контролювати кишечник. Він стверджував, що відновлює їх, але багато хто залишився з незворотними пошкодженнями. Я міг би перелічити багато жахливих історій, але, чесно кажучи, пацієнти на межі самогубства з тривалою депресією описують ЕСТ як порятунок. Нещодавні контрольовані випробування дають достатньо доказів того, що ми не можемо просто назвати це відчайдушним засобом, який слід відправити в темні віки, хоча ми й не маємо уявлення, чому це працює.
Це суто емпіричне лікування. Якщо у вас виліковна форма раку і хірург її видаляє — на цьому все. Навіть якщо наші знання про біологію людини примітивні, ми розуміємо, що рак — це клітини, які неконтрольовано діляться, пошкоджують організм і зрештою вбивають вас, тому той факт, що ми можемо видалити його хірургічно, є дуже важливим.
У мене високий кров'яний тиск. Завдяки таблетці, яку я приймаю щодня і яка має кілька дуже незначних побічних ефектів, мій тиск як у 20-річного. Це перетворює те, що могло б вбити мене через інсульт або серцевий напад, на стан, який дуже добре контролюється.
Я вперше задумав написати книгу Desperate Remedies у 1981 році, перебуваючи в Лондоні за стипендією Гуггенгейма в Wellcome Institute. Я ще не проводив детальних досліджень, але знав про речі, що відбувалися в 1920-х і 30-х роках, і подумав, що це було б цікаво вивчити. Через сорок років, у 2022 році, я нарешті створив Desperate Remedies. Я не міг писати дві речі одночасно, але працював над однією, а якщо втомлювався, на деякий час брався за іншу. Те, що я роздумував над цими питаннями протягом сорока років, дуже вплинуло на мій підхід і мої думки. Як каже Томас (Thomas), ви або повторюєте одне й те саме протягом сорока років, або дізнаєтеся щось нове, розширюєте свої знання і починаєте мислити інакше, бо усвідомлюєте, що не осягнули всієї складності того, на що дивитеся.
Це арена колосальних людських страждань. У своїй книзі Madness in Civilization я виявив, що від давніх греків і стародавнього Китаю до сьогодні кожне суспільство, яке я досліджував, мусило мати справу з людьми, що настільки відхиляються від норми того, що ми вважаємо культурно прийнятним. Вони існують усюди. Обмеженість наших знань означає, що є простір для вивчення речей дуже складним чином. Ці інтелектуальні головоломки приваблювали дуже розумних людей, але попереду ще довгий шлях.
Фройд і психоаналіз
Ми маємо лише проблиски розуміння того, як працює розум, але в масштабах людської історії ми перебуваємо на самих зачатках розуміння. Однією з ліній, яку я вважаю захопливою та важливою для історії психіатрії, є психотерапія. Ми згадували про психофармакологію, і було б корисно обговорити випадки, коли ці два підходи стикаються і психофармакологія на певний час перемагає психоаналіз.
Почнімо з дев'ятнадцятого століття, коли розмовна терапія з'явилася в релігійному та психоаналітичному контекстах. Психіатрія кінця дев'ятнадцятого століття, обмежена психіатричними лікарнями та ув'язненими людьми, стала дуже біологічною. Проте багато людей відчували смуток, розгубленість, втрату соціальних зв'язків і горе, що викликали великий стрес, але не потребували госпіталізації в психіатричну лікарню.
Америка дев'ятнадцятого століття породила кілька нових релігій і варіантів християнства. Адвентисти сьомого дня створили санаторій для пригнічених парафіян, який пізніше перейшов у власність родини Келлогів. Вони керували величезним санаторієм — фермою для відновлення психічної стабільності та здоров'я, що було пов'язано з переконаннями щодо дієти та дефекації, куди приходили вдова Авраама Лінкольна, Тарзан, Генрі Форд та багато відомих промисловців і політиків. Були також мормони, або Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів, та Християнська наука, вигадана Мері Бейкер Едді (Mary Baker Eddy). Християнська наука, яка досі має церкви та читальні по всій Америці, розвинула ідею, що хвороб не існує. Віра в зцілення зазвичай працювала краще при психіатричних проблемах, ніж при раку, і Християнська наука здобула багато послідовників, переважно жінок, лікуючи тих, хто мав легші психічні розлади. Марк Твен (Mark Twain), наприклад, ставився до Мері Бейкер Едді вкрай зневажливо. У Новій Англії Рух Еммануїла, зосереджений навколо церкви Еммануїла в Бостоні, намагався об'єднати медичні та релігійні підходи, щоб допомогти людям з психічними проблемами.
Неврологія з'явилася в Америці після Громадянської війни, яка забезпечила натуралістичні експерименти щодо того, що відбувається з людським мозком і нервовою системою, коли кулі пробивають у мозку дірки. З'явилася група нових спеціалістів, які заявляли про свою експертність у питаннях мозку та нервової системи, включаючи божевілля, яке розглядалося як хвороба мозку. Це спричинило конфлікт у 1870-х і 80-х роках між неврологами та психіатрами, хоча неврологи зазвичай не могли потрапити до притулків, де перебували найважчі пацієнти.
Поступово в приймальнях неврологів поруч із пацієнтами з такими станами, як розсіяний склероз, почали з'являтися люди з функціональними психічними розладами. Це був початок амбулаторної практики, яка спочатку передбачала використання ліків і статичної електрики, оскільки вважалося, що електрика домінує над роботою організму. Найвідомішим був Сайлас Вір Мітчелл (Silas Weir Mitchell), провідна постать американської неврології, який розробив «лікування відпочинком»: повний постільний режим, висока калорійність і повна відсутність інтелектуальної стимуляції. Цей метод, спрямований переважно на жінок, застосували до Вірджинії Вулф (Virginia Woolf), яка стверджувала, що це практично звело її з розуму або погіршило її стан. Вір Мітчелл написав два популярні бестселери з самодопомоги, зокрема книгу під назвою Wear and Tear, де стверджував, що темп сучасного життя, телеграф і залізниця — це занадто велике навантаження.
Ваша нервова система була перенапружена. Або ваші батарейки сіли, або ви занадто виснажили свою систему й збанкрутували. Ви стали виснаженими, нервовими та дьорганими, і вам потрібно було відновити сили, зокрема нервову міцність. Рішенням були Жир і Кров.
Понад 120 років тому люди говорили про те, наскільки суспільство викликає тривогу. Сьогодні ми говоримо точно так само про соціальні мережі та інтернет. Ми озираємося на дев'ятнадцяте століття в ідилічних тонах повільного темпу життя, але люди тоді вважали його стресовим так само, як і ми. Існував клас потенційних пацієнтів, які шукали допомоги у неврологів, кількох психіатрів, що вийшли за межі психіатричних лікарень, та релігійних груп ментального зцілення, які були поширені на початку 20 століття.
У 1909 році віденський джентльмен і двоє близьких колег переправилися через Атлантику на німецькому пароплаві до Вустера, штат Массачусетс, де Університет Кларка святкував своє 20-річчя. Університет Кларка був створений за зразком німецького дослідницького університету. Єдиним порівнянним прикладом на той час був університет Джонс Гопкінс (Johns Hopkins) у Балтиморі, який створив провідну медичну школу, запозичивши цю німецьку концепцію поєднання досліджень, викладання та догляду за пацієнтами.
Я розповідаю історію про те, як Зигмунд Фройд (Sigmund Freud) і Карл Юнг (Carl Jung) приїхали до Америки вичитати лекцію, у кінематографічній манері, тому що Америка стала визначальним місцем для психіатричної медицини. У багатьох внутрішніх історіях це зображують як конференцію Фройда, але Фройд був майже другорядним. Керівник університету Кларка був психологом, зацікавленим у Фройді, але там було близько тридцяти спікерів, включаючи двох нобелівських лауреатів з фізики, Франца Боаса (Franz Boas), провідного антрополога свого покоління, та кількох запеклих критиків Фройда, один із яких, Стерн (Stern), плив у тому самому кораблі.
Те, що Фройд читав свої лекції німецькою, свідчить про те, наскільки розвиненою була німецька медична наука наприкінці дев'ятнадцятого та на початку двадцятого століття. Для аудиторії це не було проблемою, оскільки всі вони вивчали німецьку, щоб читати медичну літературу. Вільям Джеймс (William James), який цікаво міркував про психологію людського розуму, відвідав лекцію та поспілкувався з Фройдом. Джеймс не був вражений, до того ж він мав проблеми з серцем. Жменька людей, зокрема деякі неврологи, були вражені.
Лекції Фройда були відвертою атакою на психотерапію на релігійній основі; він стверджував, що психотерапія схожа на хірургічну операцію на розумі, яку мають виконувати лише фахівці з ґрунтовною підготовкою. Хоча він не вважав, що психоаналізом мають займатися лише люди з медичною освітою, лекція була зосереджена саме на психоаналізі. Джеймс Джексон Патнам (James Jackson Putnam), впливовий бостонський брахман і професор неврології в Гарварді, став фройдистом на тій конференції, попри загальний погляд на те, що розмовна терапія при біологічному стані — це безглузда ідея.
Зигмунда Фройда (Sigmund Freud) повсюдно визнають батьком психоаналізу. Він припустив, що несвідоме є джерелом багатьох наших поведінкових особливостей, а розмова — це інструмент для глибокого занурення в цей розум. Фройд навчався на невролога у відомого Шарко (Charcot) в Парижі; він завоював прихильність Шарко і допоміг його кар'єрі, перекладаючи праці Шарко німецькою. На конференцію Кларка його супроводжували двоє близьких учнів, зокрема Карл Юнг (Carl Jung). Юнг мав успадкувати справу Фройда, поки в 1913 році між ними не відбулася серйозна сварка, після чого вони розійшлися в різні боки.
Як висловився один із його близьких друзів і співавторів, Фройд був великим «ненависником»; якщо ви з ним сварилися, це були погані новини. Вас відлучали від спільноти, як це сталося з Адлером (Adler) і особливо з Юнгом. Юнг, швейцарський лікар у великій психіатричній лікарні Цюриха, відчував потяг до Фройда і зрештою переконав його поїхати до Америки. Спочатку Фройд мав дуже низьку думку про Америку, пропонуючи перейменувати її на Долларію, бо вона цікавилася лише доларом. Йому здавалося, що американські жінки занадто напористі та владні, а жахлива американська їжа його отруїла. Попри це, Америка принесла йому досить багатих пацієнтів, хоча найбагатші з усіх йшли до Юнга.
У 19 столітті академічна кар'єра Фройда у Відні занепадала. У 1880-х роках він опинився перед вибором: або емігрувати до Америки, що викликало в нього жах, або відродити свою кар'єру, навчаючись у Жана-Мартіна Шарко (Jean-Martin Charcot), найвідомішого невролога тієї епохи, який читав лекції з істерії в Парижі. Фройд провів там кілька місяців і повернувся до віденського медичного істеблішменту, просякнутий ідеями Шарко. Він розпочав консультативну практику разом зі старшим другом, Йозефом Бройером (Josef Breuer), який мав велику практику і направляв до нього пацієнтів.
Разом вони зацікавилися істерією. Бройєр лікував Берту фон Паппенгайм, відому як Анна О., першу пацієнтку психоаналізу. Багато пацієнтів використовували псевдоніми, оскільки їхні історії розкривали їхню внутрішню психологію. Анна О. доглядала батька під час смертельної хвороби, після чого у неї розвинулася депресія та тривожні фізичні симптоми. Бройєр і Фройд визначили, що вона страждає від витіснених спогадів і травми. Це стало центральним аспектом психоаналізу: ідея про те, що напівпромовлені спогади, які ховаються в підсвідомості, проявляються як викривлені, руйнівні психологічні симптоми. Пізніше Фройд розробив більш розгорнуту теорію цього явища.
Бройєр і Фройд спільно працювали над книгою Studies in Hysteria, серією коротких описів випадків із пацієнтами Фройда. Спочатку Фройд вважав, що ці пацієнти зазнали сексуального насильства в дитинстві й приховали цю травму від самих себе, через що вона проявлялася в мучительних формах. У міру розвитку його роботи з'явилося поняття опору — ідея про те, що ви чините опір відновленню цих спогадів. Лише через тривалу, болісну роботу з виведення несвідомого у свідомий світ ваша особистість може бути трансформована. Важливо, що досвід раннього дитинства має драматичний ефект — з цим сьогодні погодилися б деякі біологічні психіатри; травматичний досвід і втрати глибоко відзначають людську психіку, створюючи потужні довготривалі наслідки.
Фройд додав теорії про психосексуальні стадії дитинства, зосередившись на лібідо, статевому потягу, а також витісненні та модифікації сексуальності в міру дорослішання людини. Зрештою це призвело до розриву між Фройдом і Юнгом, оскільки Юнг після їхнього розходження применшив значення сексуального аспекту. Відображаючи свою підготовку як невролога, Фройд розробив складну теорію розуму та написав есе під назвою Project for a Scientific Psychology, щоб знову пов'язати психологію з неврологією. Він також написав The Interpretation of Dreams, розглядаючи сни як арену, де пригнічені спогади знову з'являються в замаскованій формі, що стало важливим кроком вперед.
Він зацікавився обмовками, так званими фройдівськими помилками. Структура особистості за Фройдом складається з трьох взаємодіючих частин: ід — примітивне несвідоме, кероване принципом задоволення, яке прагне негайного задоволення базових потреб, таких як секс і агресія; его — раціональний посередник, що діє за принципом реальності, щоб збалансувати вимоги ід із зовнішньою реальністю; та супер-его — інтерналізовані моральні стандарти та ідеали, що породжують почуття провини або гордості, прагнучи до досконалості. Конфлікти та взаємодія між цими сутностями створюють ваш ментальний всесвіт і спосіб існування у світі, часто породжуючи патології, які психоаналіз може перетворити з гротескного нещастя на звичайне нещастя.
Спочатку Юнг лікує одного зі спадкоємців статків International Harvester. Родина МакКорміків така ж багата, як Рокфеллери, Карнегі та Вандербільті. Цей пацієнт, сенатор США, накладає на себе руки в 1925 році після лікування у Юнга, коли йому не вдається переобратися. Едіт Рокфеллер, яка виходить заміж за МакКорміка, має багато психологічних проблем і намагається переконати Юнга переїхати до Чикаго, обіцяючи йому маєток і своїх друзів як пацієнтів, але Юнга це не цікавить. Зрештою вона переконує його супроводжувати її на лайнері до Цюриха на лікування. Будучи агорафобиком і не в змозі залишити свій кокон, вона займає цілу низку люксів зі своїми слугами в Цюриху. Під час поїздки поїздом її шофер їде слідом на Rolls Royce на випадок, якщо вона не витримає й їй доведеться вискочити на станції. Згодом вона стає юнгіанським аналітиком і виписує Юнгу великі чеки. Після цього Юнг привертає увагу Пола та Мері Меллон, а його праці публікує Princeton University Press за підтримки Mellon Foundation.
Друга світова війна та когнітивно-поведінкова терапія (КПТ)
Класичний психоаналіз із сеансами по п'ять годин на тиждень означав, що аналітики не могли лікувати багато пацієнтів — лише кілька тисяч, тоді як у госпіталях були сотні тисяч людей. Усе змінюється, коли Гітлер починає вбивати євреїв та психоаналітиків. Дехто тікає до Англії, дехто — до Америки. Найвідоміші втікачі — сам Фройд (Freud) та його донька Анна; принцеса Бонапарт, одна з великих прихильниць Фройда, підкуповує нацистів, щоб вивезти його. Він їде поїздом до Лондона, дуже хворий на рак щелепи, що турбував його ще з середини 20-х років.
До 1940 року, ще до вступу Америки у війну, кількість аналітиків зросла більш ніж удвічі, а підготовка психоаналітиків стала набагато організованішою. Галуззю керували інститути, незалежні від університетів. Університети ще не були тими «фабриками знань», якими вони стали після війни. Тут психоаналіз припустився вирішальної помилки: повний контроль над навчанням був перевагою, але став структурною слабкістю, коли центр тяжіння змістився в університети, і галузь або чинила опір інтеграції, або університети відмовлялися її приймати.
Справжні зміни приносить Друга світова війна. Відомо, що сеанси тривають п'ятдесят хвилин, щоб аналітики мали десять хвилин на відновлення перед приходом наступного пацієнта. Ви займаєтеся вільними асоціаціями на кушетці, і вас поступово підштовхують до того, щоб ви побачили, що саме приховуєте від самого себе. На ранніх етапах вони пробували гіпноз. Фройд навчався у Шарко (Charcot), який гіпнозував істеричних пацієнтів. Тепер ми знаємо, що багато з цього було фальсифікацією: пацієнтів неодноразово виставляли напоказ, вони відпрацьовували сценарії та обманювали і Шарко, і публіку. Фройд повернувся з Парижа з переконанням, що гіпноз — це шлях уперед, але після розриву з Бройером (Breuer), який мав загальну медичну практику і втратив інтерес до істерії, Фройд, який за власними словами був незграбним гіпнотизером, розробив метод вільних асоціацій, дозволяючи людям говорити все, що спадає на думку, без цензури.
Після Другої світової війни, коли психоаналіз досяг великих успіхів в Америці, а Фонд Рокфеллера (Rockefeller Foundation) почав просувати психіатрію, керівники програм фінансування Алан Грегг (Alan Gregg) та Роберт Морісон (Robert Morison) вимагали від аналітиків доказів того, що їхня робота дійсно ефективна. Аналітики відповіли, що легкого способу вимірювання не існує, оскільки вони реконструюють цілі особистості та способи буття. Тим часом під час і після війни з'явився інший вид психотерапії як конкурент і психіатрії, і психоаналізу; спочатку він не мав великого успіху, але згодом став дедалі важливішою частиною цієї історії.
До Перл-Гарбора американські психіатри попереджали військове керівництво та політиків: якщо вони вступлять у війну, то зіткнуться з тими ж проблемами, що й у Першій світовій війні — психологічно вразливі солдати будуть ламатися. Щоб уникнути «снарядного шоку», вони відсіяли 1 3/4 мільйона людей як непридатних. Однак ці проблеми швидко повернулися, тому що індустріальна війна змушує людей бачити й робити речі, від яких кожен із нас у нормальному житті відсахнувся б.
Спілкуючись із людьми, які через це пройшли, стає зрозуміло, що багатьом солдатам спогади про пережите стають нестерпними. Це стало величезною проблемою для американської армії та всіх інших армій. Якщо нацисти просто розстрілювали людей, то союзникам доводилося лікувати своїх військових, щоб повернути їх у стрій або на позиції підтримки. Ця проблема спричинила надзвичайні труднощі з моральним станом і призвела до симуляції хвороб, що коштувало армії значної частини бойової сили; в умовах бою до 25% солдатів мали нервові зриви.
До війни в США було близько 2,000 психіатрів; до її завершення лише у військових силах США їх стало понад 2,000. Другим керівником військової психіатричної служби США був Вільям Меннінгер (William Menninger) із клініки Menninger Clinic у Канзасі, де він разом із братом керував закладом психоаналітичного лікування. Він дійшов висновку, що найкращим методом лікування для цих солдатів є психотерапевтичний. Оскільки причиною їхнього стану була травма, ті, кого залучили та перепідготували як психіатрів, засвоїли спрощену версію ідей Фройда. Після війни вони сформували цілісну групу, відокремлену від психіатрів біологічного спрямування в державних лікарнях.
Інша група виникла під час війни, оскільки військові не могли достатньо швидко підготувати достатню кількість психотерапевтів із медичною освітою, тому до призову залучили психологів для проведення амбулаторного лікування. До 1958 року близько 80% психіатрів працювали в амбулаторних умовах, а не в лікарнях. Психологи клінічного спрямування розробили програму навчання, за якою студенти два роки вивчали базову наукову психологію та методи досліджень, після чого слідували два або три роки клінічної практики. Це було розумно, оскільки дозволяло їм подавати заявки на федеральні гранти, які психоаналітики, не маючи жодного уявлення, як це робити, майже ніколи не отримували.
Ці психологи почали лікувати симптоми. Поки психоаналітики вважали, що лікування симптому схоже на гру «вбий крота» — стверджуючи, що якщо не працювати з глибинною особистістю та взаємодією між ід, его та супер-его, то з'явиться інший симптом, — клінічні психологи зосередилися на симптомах, які турбували людей. Вони використовували те, що спочатку було когнітивно-поведінковою терапією (CBT), а пізніше — міжособистісну терапію та інші варіанти, щоб розробити методи, які відносно швидко працювали з конкретними групами проблем. Незалежно від того, чи йдеться про соціальний ігнор, проблеми з колегами чи неслухняну дитину, ці методи допомагають побачити свої патерни та пропонують вправи для кращого подолання труднощів. Крім того, CBT не обов'язково потребує п'яти годин терапії на тиждень.
Ці методи терапії можна було систематизувати, відтворити та протестувати, щоб створити доказову базу. У той час як психоаналітик сказав би, що лікування триває роками і його важко виміряти, ці практики виміряли те, що відбувається, коли людей лікують саме так. Важливими є симптоми, а не ті глибинні складні речі, які, за твердженням психоаналітиків, вони лікували. Відповідно, такий підхід є коротшим і відтворюваним, тоді як кожен психоаналітичний пацієнт — це новий випадок із новим набором складних проблем.
Ключовими постатями тут є Альберт Бандура (Albert Bandura), Альберт Елліс (Albert Ellis) та Аарон Бек (Aaron Beck). Бандура та інші психологи започаткували цей рух, а за ними пішов Аарон Бек, який нещодавно помер, можливо, у віці 100 років. Є відео, де він говорить у такому віці, і він досі в чудовій формі, настільки мудрий. Бек — визначна постать, оскільки він був одним із перших у 1960-х роках, хто показав, наскільки ненадійною була психіатрична діагностика і як важко було змусити психіатрів погодитися щодо того, що саме не так.
Отримавши освіту психоаналітика, він згодом розчарувався в цьому, і його робота мала два важливі напрями. Він сказав своїм колегам-психіатрам, що вони не дуже вправні в діагностиці, що було важливим для руху до DSM-III. Одночасно він відмовився від ідеї, що лікування симптомів — це марна трата часу, і приєднався до психологів у розробці методів подолання саморуйнівних реакцій та покращення здатності до взаємодії. Міжособистісна терапія зосереджена на тому, як розрив стосунків з іншими людьми шкодить емоційній стабільності та як відновлення цих стосунків допомагає їй повернутися.
У більшості країн світу медицина соціалізована, але в Америці це не так, тому американці були більш схильні платити клінічним психологам за вирішення проблем повсякденного життя — речей, які часто є досить гнітючими.
Якщо я подивлюся на літературу з CBT, наприклад, докази того, що вона працює при шизофренії, досить слабкі, а докази для легших станів є більш неоднозначними, ніж нам би хотілося. The Cochrane Reviews, які систематично оцінюють докази підходів до лікування хвороб, стверджують, що в найкращому випадку докази щодо CBT мають низький та середній рівень достовірності. Проте є пацієнти, яким це допомагає; при легших формах депресії, я думаю, CBT працює краще за ліки і без побічних ефектів. NICE, британська організація, яка на основі доказів визначає, які методи лікування підтримуватиме National Health Service, дійшла того самого висновку.
Когнітивно-поведінкова терапія має інтуїтивно зрозумілі поверхневі елементи, такі як коригування моделей мислення, усвідомлення тригерів, що призводять до негативної спіралі, та базові зміни звичок, які ведуть до здоровішого життя. Але чим глибше ви занурюєтеся в область психічних розладів, тим менш однозначними стають результати. Логічно, що ви виробили звичні, неправильні способи реагування на сигнали із зовнішнього світу, а звички дуже важко змінити. Потрібно виконати багато домашніх завдань і вправ, щоб переналаштувати те, як ви взаємодієте зі світом. Це підходить не всім, але є група людей, для яких це дає позитивний ефект.
Антипсихотики
Окрім лоботомії, існували ідеї розмовній терапії, такі як психоаналіз, а з боку клінічної психології — когнітивно-поведінкова терапія. Потім з'явилася психофармакологія, яка кинула виклик усій цій системі розмовній терапії. Майже ніхто не припускав, що ліки можуть лікувати психічні захворювання; хоча в психіатричних лікарнях 19 та 20 століть використовували опіати, різні гіпнотики, марихуану та алкоголь, щоб контролювати або заспокоювати збуджених пацієнтів, ідея про те, що препарат може усунути першопричину проблеми, виникла випадково.
Фармацевтична промисловість розвинулася переважно в Німеччині, де наприкінці 19 століття практикували найпередовішу медицину. Завдяки хімічній промисловості, що переробляла кам'яний вугільний дьоготь, ми отримали аспірин. Друга світова війна значно прискорила процеси, не в останню чергу тому, що ми відкрили «магічну кулю» під назвою пеніцилін і наступні антибіотики. Олександр Флемінг (Alexander Fleming) відомий тим, що помітив пеніцилін у чашках Петрі, де бактерії загинули, за що пізніше отримав Нобелівську премію та заробив на цьому відкритті.
Однак Говард Флорі (Howard Florey) та його команда в Оксфорді розвинули його терапевтичний потенціал. Флорі перевіз частину препарату у своїй куртці через Атлантику до Америки, де американці вирішили критичну проблему масового виробництва, оскільки команді Флорі знадобилися тижні, щоб виготовити достатню кількість для лікування однієї миші.
Тим часом французька компанія Rhône-Poulenc натрапила на хлорпромазин — антигістамінний засіб, синтезований у Німеччині в 1880-х роках. Дослідження властивостей нових ліків тоді нагадували Дикий Захід, тому Rhône-Poulenc шукали для нього ринок збуту. Вони розглядали його як протиблювотний засіб від заколисування в машині або як засіб від екземи, щоб припинити свербіння. Хтось припустив, що він може працювати як підсилювач анестезії, виступаючи каталізатором для зменшення кількості необхідного наркозу, оскільки він викликав сонливість у пацієнтів. Лейтенант Анрі Лаборі (Henri Laborit) з французького флоту випробував його як підсилювач анестезії на пацієнтах, які чекали на операцію. В епоху лоботомії він написав родичу в паризькій психіатричній лікарні: «Це працює як хімічна лоботомія. Цих людей більше не хвилює їхня операція».
Лоботомія ще не стала тим огидним словом, яким вона стала згодом. Колега зв'язався з Деле (Delay) та Денікером (Deniker) у Сен-Анн, найбільшій психіатричній лікарні Парижа, припустивши, що препарат може подіяти на психіатричних пацієнтів. Коли малі дози не спрацювали, вони дали більші, і, дійсно, пацієнти перестали поводитися агресивно. Вони залишалися при свідомості, але стали менш рухливими та набагато спокійнішими.
Ось чому хлорпромазин — відомий як Largactil або «потужний препарат» у Європі та Thorazine тут — став відомим як великий транквілізатор. Лікарні сприйняли це як благо для контролю над пацієнтами. До Північної Америки він потрапив через Гайнца Леманна (Heinz Lehmann), психіатра в Протестантській лікарні в Квебеку. Хоча англомовна еліта пригнічувала французьких канадців, Леманн отримав препарат через французькі зв'язки. Rhône-Poulenc продала права компанії SmithKline French, яка купила їх, вважаючи, що ринок буде невеликим. Протягом двох років препарат приймали два мільйони людей.
Компанії продавали це політикам, використовуючи відеозаписи того, як збуджені пацієнти ставали спокійними. Це перетворило SmithKline French з маленького оператора на велику компанію. Оскільки молекулу хлорпромазину можна було легко підправити, до 1954 року в Америці з'явилися аналоги. У 1955 році на ринок вийшли так звані мінорні транквілізатори, зокрема Miltown, який активно рекламував зірка телебачення Мілтон Берл (Milton Berle), що називав себе «дядьком Мілтауном». Це були препарати типу міорелаксантів, які пізніше в 60-х роках доповнилися або були замінені на Valium та Librium.
Поки фрейдисти не хотіли мати нічого спільного з цими ліками, лікарю-психіатри в лікарнях визнали корисність Thorazine та його аналогів. На початку 60-х вони перейменували мажорні транквілізатори на антипсихотики, припускаючи, що ті атакують основний психоз. Вони суттєво змінюють форми психозу; вони зменшують збудження, марення та галюцинації — позитивні симптоми шизофренії — у значної кількості пацієнтів. Ці позитивні симптоми є помітними та активними. Натомість негативні симптоми — це такі речі, як апатія, втрата здатності взаємодіяти з людьми, бідність мовлення та відсутність ініціативи.
Антипсихотики діють на позитивні симптоми, приглушуючи їх; ви все ще можете бачити галюцинації або мати марення, але значно меншою мірою, і стаєте дещо заспокоєними. На негативну сторону вони не діють. Більше того, ці ліки допомагають одним, але не іншим, і значна кількість психотичних пацієнтів не реагують на препарати, так само як багато людей з депресією не реагують на антидепресанти.
Спочатку ентузіазм щодо цих ліків призвів до того, що люди ігнорували їхні серйозні побічні ефекти або стверджували, що ці ефекти є важливою частиною лікування. Ви можете стати невиліковно неспокійними, постійно бути в русі й ніколи не затихати, що стає нестерпним для оточуючих і часто для самої людини, яка не може це контролювати. У інших пацієнтів розвиваються симптоми хвороби Паркінсона — жахливий недуг, від якого щороку страждає значна кількість людей. У нас є L-DOPA, щоб сповільнити його вплив, але з часом він втрачає ефективність, а ліків від самої хвороби немає.
Можливо, найгіршим є пізня дискінезія. Вона «пізня», тому що розвивається пізніше, і «дискінезія», тому що передбачає різкі, неконтрольовані рухи тіла, особливо м'язів обличчя; ваш язик буде висуватися, ви видаватимете дивні звуки, сіпатися і хитатися під час ходьби. Цю проблему ігнорували близько 20 років, поки Джордж Крейн (George Crane), психіатр із Меріленда, не опублікував статтю в Science, заявивши, що професія ігнорувала цю жахливу проблему. До 80-х років Американська психіатрична асоціація була дуже занепокоєна.
У 1957 році, поки люди розробляли копії Thorazine, невелика компанія створила клозапин, який потім викупила більша компанія і вивела на європейський ринок. По-перше, він зазвичай не викликав пізньої дискінезії, хоча багато хто тоді вважав: якщо таких симптомів немає, значить, ви не боретеся з проблемою. По-друге, у значної кількості пацієнтів він руйнував білі кров'яні тільця, і вони помирали. Коли проблема пізньої дискінезії стала гострішою, виникла спроба відродити клозапин, який, як виявилося, краще працює у випадках, стійких до лікування. Його можна було повернути в практику ціною щотижневих аналізів крові; якщо рівень білих кров'яних тілець починав падати, прийом треба було припинити. Весь цей клас препаратів став відомим як антипсихотики другого покоління, які зазвичай мають інші профілі побічних ефектів, дещо інші механізми дії та різний рівень ефективності.
Коли наступила «революція ліків», дослідження все частіше фінансувалися фармацевтичними компаніями, які володіли даними та контролювали їх, публікуючи лише те, що було їм вигідним. Ви могли провести 15 випробувань, і 13 із них були невдалими, але двох успішних виявлялося достатньо.
У 2005 році Національні інститути психічного здоров'я профінансували дослідження CATIE, результати якого були опубліковані в New England Journal of Medicine. Препарати першого покоління вже не мали патентного захисту і були дешевими, тоді як ліки другого покоління були запатентовані та іноді в десять разів дорожчими. Ми порівняли один із ранніх антипсихотиків першого покоління з чотирма новішими препаратами, щоб перевірити, чи є нові ліки ефективнішими і чи готові пацієнти їх терпіти.
Від 67% до 82% пацієнтів припинили участь, тому що ліки не працювали або вони не могли витримати побічних ефектів. Хоча пізньої дискінезії стало дещо менше, з'явився цілий набір нових побічних ефектів. Ці таблетки часто викликають збільшення ваги на 10, 20, 30, 40 або 50 фунтів, що призводить до метаболічного синдрому, діабету та проблем із серцем. Як і аспірин, який може викликати кровотечу в шлунку та поставити вас під серйозний удар, кожен препарат має основний ефект і побічні дії, які для більшості можуть бути мінімальними, але для декого — значно гіршими.
Наразі ми не маємо біологічних маркерів, які б підказали нам, хто і як відреагує. Знайомі з досліджень у галузі психіатричної генетики кажуть, що хоча ми ще не знайшли генетичного коріння психічних захворювань, ми можемо навчитися розрізняти, які пацієнти добре відреагують на ліки, а яким їх призначати не варто. Окрім помітного збільшення ваги, деякі пацієнти припиняють лікування, тому що багатство їхнього ментального життя повністю зникає, і вони не можуть цього терпіти.
Антидепресанти
СІЗЗС, такі як Prozac, Zoloft та Paxil, — це друге покоління антидепресантів. У 1950-х роках, лікуючи пацієнтів із запущенним, смертельним туберкульозом, лікарі помітили, що два нові препарати змусили цих пригнічених пацієнтів поводитися щасливо та танцювати.
Близько 1960 року фармацевтичні компанії розглядали депресію як маленький ринок, зосереджуючись лише на меланхолійних психотичних депресіях, які призводили людей до психіатричних лікарень. Тепер депресія — це «застуда» психіатрії, найпоширеніший діагноз. Це частково пояснюється глибшим розумінням людського розуму, а частково тим, що фармацевтичні компанії переконали світ.
Під час розробки DSM-5 точилися великі суперечки про те, чи вважати горе та втрату — смерть батьків або дитини — формою депресії. Це приклад «діагностичного розповзання» (diagnostic creep), терміна, який ввів австралієць Нік Гаслам (Nick Haslam). Ви починаєте з ядра однозначних відхилень від норми, які визнає будь-який компетентний представник культури, але потім починаєте включати «напівтінь» людей, які відчувають дискомфорт, хоча й не настільки сильний, щоб це було помітно одразу.
Аллен Френсіс (Allen Frances), головний редактор DSM-IV, переконаний, що величезне зростання кількості діагнозів аутизму спричинене радше його пом'якшенням критеріїв, ніж реальною кількістю випадків. Існує реальна різниця між найтяжчими формами аутизму, коли люди втрачають здатність говорити та взаємодіяти, та іншими серйозними, але легшими випадками. Сім'ї створили такі організації, як NAMI, але це не психічно хворі. Страждання від божевілля або розладів психічного здоров'я — це глибоко самотній досвід; це найсамотніша з хвороб для того, хто страждає, і найсоціальніша з хвороб для тих, хто поруч.
У першому поколінні було два види антидепресантів: ІМАО та трициклічні, які називали трициклічними, тому що в їхній молекулі було третє кільце певного елемента.
Вони мали обмежений ринок і викликали ускладнення; було легко передозуватися і померти. Вони також могли вбити через дієтичні комбінації — сир та копчені м'яси становили загрозу для здоров'я, а можливо, були навіть фатальними.
Наприкінці 80-х фармацевтичні компанії знайшли новий клас антидепресантів без таких побічних ефектів, найвідомішим з яких став Prozac. Це СІЗЗС, або селективні інгібітори зворотного захвату серотоніну. Серотонін виробляється в нашій травній системі та виконує різні функції, але він також є нейромедіатором у нашому мозку. Ці ліки працювали, сповільнюючи зворотний захват серотоніну, що компанії рекламували як рішення проблеми депресії: ви були в депресії, тому що вам бракувало серотоніну, і ці пігулки вирішували цю проблему.
Тіппер Гор (Tipper Gore), колишня дружина Альберта Гора, була як і багато дружин політиків — у депресії з причин, які я частково або повністю розумію. Її психіатр призначив їй один із таких препаратів, і вона стала відомою публічною прихильницею СІЗЗС, які й досі залишаються найбільш призначуваними антидепресантами.
У контрольованих дослідженнях ці антидепресанти перевершують плацебо зі статистично значущою різницею, але не обов'язково з клінічно значущою; покращення на один або два бали за 60-бальною шкалою може бути достатнім для статистичної значущості. Вони мають важкі побічні ефекти. Багато хто описує їх як препарати, що притупляють відчуття і все нівелюють, прибираючи як підйоми, так і падіння людського досвіду. Зокрема, багато пацієнтів помічають повну втрату лібідо; вони не можуть досягти ерекції або оргазму, а іноді їхнє сексуальне життя не відновлюється навіть після припинення прийому ліків.
Відмова від препаратів для деяких може стати справжнім пеклом, коли депресія стає навіть гіршою, ніж раніше. Багато пацієнтів виявляють, що надовго опинилися в пастці цих ліків, і ми не знаємо наслідків такого стану. Ось чому такі організації, як NICE в Англії, пропонують використовувати КПТ як перший етап лікування, а не медикаменти.
Недавнє дослідження Lancet розкрило цю проблему як для антипсихотиків, так і для антидепресантів. Одна група добре реагує на лікування з прийнятними або взагалі без побічних ефектів. Інша значна група — 40% або більше пацієнтів із депресією — не реагує на них. Посередині знаходиться група з певним покращенням, але також і з побічними ефектами, що дуже ускладнює аналіз співвідношення витрат і вигоди.
Ще важливіше те, що «революція ліків» відсунула діагностику та призначення препаратів від однієї лише психіатрії; тепер багато антидепресантів виписують лікарі первинної ланки, а не психіатри.
Майбутнє психіатрії
Ви, ймовірно, маєте спробувати ліки, тому що страждання дуже інтенсивні, але ви повинні усвідомлювати ризики, і за вами має уважно спостерігати клініцист.
Психіатричні дослідження мають розширитися. Ми витратили всі наші гроші на ліки, нейронауку та генетику, але нам слід приділити час психосоціальним аспектам психічних захворювань, щоб швидше покращити життя сімей і пацієнтів і дозволити психіатрам будувати кар'єру в цих галузях. Наразі майбутнє академічного психіатра залежить від залучення грантових коштів, проте немає жодних грантів на вивчення кращих способів боротьби з бездомністю або на полегшення тягаря для сімей, які живуть із кимось, хто має галюцинації.
Ми також повинні розглянути розмовну терапію, включаючи когнітивно-поведінкову терапію та психоаналіз. Суспільство залишило психоаналіз в минулому, перетворивши його на нішевий продукт, який можуть собі дозволити лише дуже багаті люди і який, за їхніми словами, їм допомагає. Однак із швидким вдосконаленням систем штучного інтелекту, здатних спілкуватися з людьми та дізнаватися їхні найглибші секрети — речі, які вам могло б бути ніяково розповісти навіть терапевту, — ми входимо в область Фройда, Юнга та психоаналізу. Під час ізоляції через COVID, коли люди не могли відвідувати терапевтів особисто, ми спостерігали зростання дистанційного навчання, і частина цього дійсно може бути механізована.
Державна політика щодо серйозних психічних захворювань перебуває в жахливому стані, і я песимістично налаштований щодо її виправлення, тому що це коштуватиме величезних грошей. Стимул з'явився б, якби ми могли вилікувати людей і перетворити їх із «споживачів податків» на платників податків. Надання соціальної підтримки та відчуття суб'єктності було б дуже корисним, оскільки самотність та ізоляція погано впливають на психічне здоров'я людей.
Я сподіваюся, що хтось створить кращий препарат, тому що я був би вражений, якби основні форми психічних захворювань не мали біологічного компонента.
Великі фармацевтичні компанії поводилися погано, відмовившись від досліджень у цій галузі. Хоча їхні ліки мали певний позитивний ефект, пригнічує те, що ті, хто має найбільше грошей для розробки кращих методів лікування, цього не роблять. Це буде важливою частиною історії, але не всією історією.
Шлях вперед — це поєднання продовження досліджень ліків і надзвичайної обережності в їх застосуванні з точки зору пацієнта. Нам потрібні подальші дослідження розмовної терапії, чи то CBT, чи психоаналізу, а також психосоціального компонента сім'ї та людей навколо вас. З культурної, соціальної та державної точок зору ми повинні дослідити, як посилити соціальні зв'язки для тих, хто страждає, включаючи прориви для людей, яким важко встановлювати такі зв'язки або які втратили цю здатність.
Озираючись на багату історію людства, ми бачили темряву, але багато людей хочуть допомогти тим, хто страждає. У нашій професії є багато доброзичливих людей, які щодня стикаються з цими стражданнями віч-на-віч, і дуже вмотивовані фахівці зробили багато корисного, щоб допомогти. Це потребує зміни менталітету всієї професії в бік більшої турботи та менш технократичного підходу, щоб менше покладатися на просте призначення таблеток. Хоча таблетки можуть допомогти, вони явно не є повним рішенням. Нам потрібна система, яка усвідомлює страждання людей і враховує їх, шукаючи способи полегшення стану так, щоб люди відчували реальну допомогу.